Відомо, що щасливі спогади, яскраві й радісні образи дитинства допомагають нам, дорослим, у важкі моменти життя; ми із задоволенням повертаємось до свого дитинства, перебираємо фотографії і згадуємо, черпаючи величезні сердечні ресурси з цих джерел. Чи можна назвати щасливою ту людину, у якої немає спогадів із дитинства?

Як можна допомогти дитині винести з дитинства тільки щасливі моменти?

Хто повинен про це подбати?

Оскільки виховання в наш час практично повністю зосереджене у школі (також і в сім'ї, проте вона все більше втрачає свою виховну функцію), саме на школу, на вчителя лягає головний тягар відповідальності за долю окремої дитини і людства в цілому. Ця нова глобальна історична місія вчителя зумовлена попереднім ходом історичного розвитку, який і вивів його на п'єдестал головного героя, діяча сьогодення та майбуття. А це вимагає від нас прискіпливого і критичного на себе погляду, на те, як організована шкільна справа: чи відповідаємо ми цим новим історичним вимогам? І тоді без особливих зусиль побачимо: і підготовка, і перепідготовка, і вдосконалення вчителів, педагогічних кадрів і весь навчально-виховний процес потребують докорінної перебудови на засадах безумовного пріоритету виховання над власне навчанням, гуманізації, гуманітаризації, толерантності всього шкільного життя.

"Знання без виховання - меч у руках божевільного!" - цей висновок Д.Менделєєва не є новим. До нього давно дійшли мислителі всіх епох і народів.

І добре, якщо поряд з усвідомленням того, що справжні, стійкі знання можна здобути за допомогою активного (інтерактивного) навчання, кожен педагогічний колектив усвідомив необхідність здолати стереотипи, знайти нове, творчо осмислити і переробити прогресивний досвід виховання в сучасній Україні.

Школа повинна допомогти дитині визначитися не лише у тому, ким бути, а й у тому, яким бути, як жити. Більшість вихователів розуміють це і готові працювати по-новому. Та чи вимагають від учителя відкриття Америки чи винайдення велосипеду? Адже ніхто не відкидає вивірені часом і досвідом методи виховання як:

• розповідь (тема актуальна, викликає в учнів моральне довір'я, готовність співпереживати);
• пояснення (мета - розкрити соціальний, моральний, естетичний зміст певних вчинків, подій, явищ);
• бесіда (етичні, естетичні, політичні, пізнавальні);
• лекція (організована у доступній формі, проілюстрована конкретними фактами);
• диспут (допоможе формувати судження, оцінки, переконання);
• приклад;
• громадська думка;
• звичка;
• доручення (відповідають інтересам, здібностям і можливостям кожного учня);
• самовиховання;
• особисті зобов'язання;
• самозвіт;
• самоконтроль;
• самооцінка.

Це той арсенал, на який може спиратися кожен вихователь. Але для руху вперед йому необхідно поставити перед собою конкретні завдання:

По-перше, урізноманітнювати форми діяльності (практикувати ділові ігри, захисти проектів, творчі естафети, політтурніри, пресконференції, фестивалі, аукціони, ігри-тренінґи, психологічні практикуми, шкільні референдуми, "філософські столи", ток-шоу; музичні та інтелектуальні ринги, конкурси, подорожі, КВК тощо), пам'ятаючи при цьому слова Конфуція, який понад 2400 років тому сказав: "Те, що я чую, я забуваю. Те, що я бачу, я пам'ятаю. Те, що я роблю, я розумію".

Якщо вірити Конфуцію, найбільша небезпека чатує на того вихователя, який зловживає методами монологічного спілкування. Більшість учителів промовляє від 100 до 200 слів за хвилину. Але чи здатні діти сприйняти такий потік інформації? Навіть за високої концентрації уваги дитина може сприймати від 50 до 100 слів за хвилину, тобто половину. Учні відволікаються, часом їм стає нудно, вони подумки звертаються до ситуацій, які не стосуються предмету обговорення.

Найбільше шансів досягти успіху має той вихователь, який залучає дітей до активних форм діяльності, коли кожна справа твориться спільно з дітьми, задумується, організується, виконується, оцінюється.

У своїй виховній роботі я часто використовую тренінги, колективні творчі справи, міні-дискусії, класні збори, перегляд та обговорення тематичних відеороликів.