АНКЕТА

учасника ліквідації наслідків ядерної техногенної катастрофи на ЧАЕС

В уявленні більшості людей герой – це людина сильного духу, незламна, із незгладимою печаттю випробувань на чолі, людина-пам'ятник. Та є й інший бік героїзму, ознаки якого сформувалися від усвідомлення того, що у найтяжчий час ти вчинив правильно, гідно. Це - життєрадісна мудрість, теплий гумор, незламний оптимізм. Випробування, які довелося витримати такій людині, з роками стають не так гірким спогадом, як, радше, цінним досвідом. Скарбом, яким ти повинен поділитися з нащадками, щоб вони знали: людина завжди може бути переможцем. Навіть у тих випадках, коли опиняється сам-на-сам із невідомим та підступним ворогом. Так, як це було незабутнього 1986 року.

«Перше враження від Прип'яті – покинуті бунки, пусті вулиці, покинуті собаки і безліч щурів, що снують тут скрізь. Здавалося, що саме на щурів радіація зовсім не впливає. Вони тут себе почували дуже комфортно. Мертве місто, у якому зовсім недавно пульсувало життя. А тепер його жителями стали бездомні собаки та зграї щурів. Особливо вразив сосновий ліс. Величезні, колись прекрасні сосни враз змінили свій колір з вічнозеленого на червоний та коричневий. Колись стрункі стовбури стали покрученими і згорбленими. Це враження важко передати», - такими словами починає розповідь про "чорнобильський" період у своєму житті Микола Якович Передерій.

Микола Якович народився і виріс на Зачепилівщині. У мальовничому селі Нове Мажарове. Навчався в Старомажарівській восьмирічній школі старанно, заповзято. Після її закінчення перейшов до 9 класу Бердянської десятирічки. З великою теплотою згадує Микола Якович свою улюблену вчительку – Момот Галину Ларіонівну. Говорить, що саме вона навчила його бути справжнім відданим сином своєї Батьківщини. Закінчивши Бердянську десятирічку пішов служити в армію. Тут він потрапив до військ зв’язку, де був шофером в роті телефоністів. Після служби в армії повернувся до рідного села, де працював трактористом в місцевому колгоспі.

«Чи думав я, почувши на початку  травня сповіщення про аварію на Чорнобильській АЕС, що сам стану учасником ліквідації її наслідків? Звісно, ні. Та це - життя. Треба було рятувати Батьківщину і я пішов.»

4 грудня 1987 року Мкола Якович отримав повістку з військомату. Отримавши її, він зразу зрозумів, що його чекає служба у 30-тикілометровій зоні. Дружина хвилювалася, але не відмовляла. Мовляв, комусь же треба бути там.

«Ні я ніскілечки не боявся. Ну що там може бути страшного. Тим більше на той час із Чорнобильської зони повернулися мої односельці Рубан Василь, Лук’яненко Валерій та Лисенко Володимир. Говорили вони про свою службу в зоні мало. Лише розповідали, що працювали водіями, возили бетон на станцію, де з нього робили укріплення для енергоблоку. Тому і я вирішив, що з гідністю нестиму службу. Щоб про людей нашого села відзивалися лише з повагою.»   

На початку грудня 1987 року Миколу Яковича разом з іншими призваними на службу людьми відправили з Харкова до Білої Церкви. Тут їх переодягли, поділили по ротах, посадили на Урали та повезли до частин, в яких вони і несли безпосередню службу.   

Ось так Микола Якович опинився у селищі Орана. Його частина складалася з двохсот тисяч чоловік. Це була рота хіміків по дезактивації. У такому складі вони з 11 грудня 1987 року до 9 березня 1988 року  перебували у 30-тикілометровій зоні, виконуючи покладені на них завдання – дезактивацію приміщення Чорнобильської АЕС. Ночували вони у селищі Орана, а з третьої години ранку до 20-ої години вечора працювали на Чорнобильській станції.

«Перші дні служби пройшли в частині. Тут нас оглянули, зробили прививки, дали час адаптуватися. Ночували ми в палатці, в якій стояли в два ряди двохярусні ліжка. Палатка опалювалася буржуйкою. Днювальний слідкував за нею, щоб горіла постійно і тому в палатці було тепло. Окремо від палаток стояла їдальня. ЇЇ стіни були алюмінієві. Там стояли столи, була кухня. Годували нас не погано. Варили і супи, і борщі, і м'ясо. Обов’язково видавалися соки та мінеральні води. Адже місцева вода була заражена і пити її було заборонено. Тому видавали привозну воду, часто мінеральну, або соки. Вже десь 14 чи 15 грудня нас вперше повезли на станцію. Потрапивши вперше туди, мене вразило те, що все там були залишено так, неначе люди, які працювали на станції, щойно вийшли з її приміщення. Особливо вразили графітові стержні для реактора, яких було залишено безліч.»

Та не лише роботою займалися ліквідатори наслідків аварії. З розповіді Миколи Яковича дізнаємося, що о 21.00 щовечора переглядали кінофільми, а на святкові дні артисти з Харкова та Одеси привозили концертні програми. Приїздили до частини і політінформатори з політчастин. Вони проводили роз’яснюючи роботу щодо впливу радіації на організм. Переконували, що нічого страшного з ними не буде. Говорили що здоров’я трішки погіршиться, але не відразу. Часто писав дружині листи. «Вони були такі ліричні, цікаві. І жодного слова про роботу на станції», - розповідає дружина Євгенія.

З усмішкою згадує Микола Якович 31 грудня 1987 року. В ту ніч  він був черговим по штабу і йому довелося зустрічати генерал-майора, який пригостив його смачними яблуками та пепсі-колою. Мовляв, алкоголь вживати в таких умовах категорично не можна, а от вітаміни обов’язково потрібні.

З сумом констатує Микола Якович і те, що серед його однополчан траплялися й такі, які не відмовляли собі і в мародерстві. Брали речі із могильника. Це місце, куди було вивезено забруднені речі із Прип’яті. Та був і такий випадок: «Один чоловік у залишеному домі з гаража взяв наждачний круг. Якось вмудрився пронести його через пропускний пункт. Положив під подушку, ліг спати та так і не проснувся», - розповідає ліквідатор аварії.

Служба в Чорнобильській зоні зовсім не нагадувала службу в армії. Будучи солдатом наш герой займався зв’язком, а тут довелося виконувати зовсім іншу роботу: мити, складати, перетирати речі на різних об’єктах АЕС. Робочий день на станції, як уже зазначалося вище, розпочинався о третій годині ранку.

«З частини нас везли великими машинами до пропускного пункту. Щодня перед від’їздом на станцію на пропускному пункті нас перевіряли на дозиметрі, потім видавали кирзові чоботи, звичайні штани та куртки (костюмів хімзахисту не видавали), також видавали «лєпєстки»(марлеві пов’язки на обличчя). Їх видавали по кілька штук, щоб протягом дня була змога їх змінювати. Та були й такі «смільчаки», які зовсім не користувалися пов’язками. Переодягши і спорядивши, нас садили в інші машини (Урали) і везли на станцію. Тут ми  працювали до вечора. У вечері на пропускному пункті роздягали, перевіряли на дозиметрі і відправляли купатися. В цей же час на дозиметрі перевіряли і наші речі. Ті, в яких був дуже високий радіаційний фон, утилізували, а в яких радіаційний фон був меншим, віддавали в прання. Після душу нам видавали чистий одяг, та мінеральну воду. Садовили в інші (не забруднені) машини і везли назад в селище Орана».  

З 2 березня Миколу Яковича разом з кількома побратимами до станції вже не повезли. Їм пояснили, що набрана ними доза радіації дуже висока і їм більше не можна перебувати в зоні високого ризику. З цього часу їх перевели в селище Терехи. Тут вони проживали у покинутому будинку, працювали у генеральській їдальні, де й харчувалися. В цьому селищі вони пробули до кінця служби. 9 березня з усіма документами Микола Якович повернувся додому. Та пам'ять про службу в зоні відчуження залишилася на все життя.

Слід сказати, що повернення ліквідатора додому з нетерпінням чекали дружина та двійко синів. Він пообіцяв повернутися – і повернувся.

На питання як склалося життя після Чорнобиля, Микола Якович відповідає з притаманним йому гумором: "Склалося як життя. Повернувся на роботу і до пенсії працював у рідній тракторній бригаді".

Здоров’я, як і говорили політінформатори погіршилося не відразу. Після повернення додому певний час все було добре. А потім почалося. Спершу застуди, бронхи, а потім поступово почав втрачати зір.

Про встановлення статусу чорнобильця говорить не охоче. Адже довелося багато проїздити. Лікарі обласної лікарні відмовлялися констатувати, що його хвороба пов’язана зі службою на ЧАЕС. З 1992 аж до 1999 не могли встановити діагноз і дати підтвердження. Тому й вирушив Микола Якович в Київ. Там в Пущі Водиці був санаторій для чорнобильців. 20 вересня 1999 року його направили в Київський військовий госпіталь на проспекті Побєди, де він пролежав 12 днів. Саме там в на спецприладах вимірювали його дозу опромінення. Виписку з лікарні знову відвіз у Пущу Водицю. Там сказали, що збирають особові справи та документи для вивчення і після цього йому повідомлять результат. Відповідь прийшла не скоро. Вже й не чекав її Микола Якович. Та одного дня, а сталося це 23 березня 2000 року, дружина занесла до будинку лист в довгому конверті. Це була відповідь з Києва, в якій були і лікарняні виписки. Взявши виписку, поїхав до Харкова. Тільки тоді, передзвонивши в Київ, йому дали статус чорнобильця. З 2004 року Миколу Яковича перевели з ІІІ на ІІ групу інвалідності та встановили першу категорію учасника ліквідації аварії на ЧАЕС.

За період із 2000 року і до сьогодні двічі отримував посилки із гуманітарною допомогою. Має льготи на світло, воду та вугілля.

Чорнобильські виплати познімали та так і не виплачують. Чорнобильці нашого району в 2009 – 2010 роках намагалися через суд відновити їх. Після суду щось були нарахували, а далі так і не виплачують.

Микола Якович має дві медалі – «Захисник Вітчизни» та «25-річчя Чорнобиля». За час служби нагород не отримував. Проте в колгосп командування присилало лист-подяку за його службу.

Завершуючи зустріч із Миколою Яковичем, тиснемо йому руку. Адже як важливо нам бути насправді вдячними таким незламним, енергійним людям, які були і залишаються на бойовому посту. І, крім того, підготували і виростили собі гідну зміну -  прекрасних синів, онуків.

І їм, і нам усім є у кого вчитися, є кому дякувати, є кого привітати із тим, що Україною крокує нова післячорнобильська весна і несе життя й радість, врятовані для нас тисячами героїв-ліквідаторів, вчених, військових, лікарів. Таких, як і Микола Якович Передерій.