ВІДДІЛ ОСВІТИ

ЗАЧЕПИЛІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

твір на тему:

«несподівана нічна пригода»

рОБОТУ ВИКОНАв

УЧЕНЬ 6 КЛАСУ НОВОМАЖАРІВСЬКОЇ ЗОШ і – ііі СТУПЕНІВ 

Коваль вадим

КЕРІВНИК: уСТИМЕНКО ІРИНА СЕРГІЇВНА, ВЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ І КВАЛІФІКАЦІЙНОЇ КАТЕГОРІЇ НОВОМАЖАРІВСЬКОЇ ЗОШ І – ІІІ СТУПЕНІВ

ЗАЧЕПИЛІВКА

2016

Чи знаєш ти, світе,
Як сиво ридає полин,
Як тяжко, як тужно
Моєму народу болить!..

Якось мені наснився дивний сон. Я прогулювався вулицями не знайомого мені міста. Була північ. Будинки мирно спали. Лише  де-не-де в окремих вікнах блищало світло. Весняне повітря наповнювало груди і від його чистоти і свіжості паморочилась голова. Стояла тиха весняна ніч. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню. Вулиці мені здаються такими знайомими, рідними. Але що ж це за місто?

І ось я підходжу до річки. Та це ж прекрасна Прип’ять. Її береги вже вкрили перші весняні квіти. Так ось я де! Це ж Чорнобильська зона, мертве місто Прип’ять. Але зараз воно не мертве. В ньому мирно відпочивають люди. Ніщо не віщує біди. Та раптом…

Спочатку з’являється заграва. Вона росте, розгоряється, і ось уже сліпучо-біла лавина котиться до міста. Вогонь охоплює будинки, вулиці, спалахують автомобілі. Дерева чомусь займаються швидко, як свічки, хоча зараз розпал весни... Вогняна лавина котиться містом. Залишається лише потріскана, наче в зморшках, земля. Я в розпачі. Що робити? Куди бігти? Як попередити і врятувати мирно сплячих людей?

Дивлюся на годинник і мені стає все страшніше. 1година 23 хвилини 43 секунди. Я якимось дивним чином опинився біля АЕС. Над 4 блоком полетіли палаючі куски та іскри. Частина їх впала на дах машинного залу. Розпочалася пожежа. Здається, я не один побачив те страшне вогняне сяйво, але ніхто з присутніх і гадки не має, що сяйво те смертельно небезпечне.

Ось приїхали пожежні. Вони чимдуж помчали до реактора. Я намагався крикнути їм: «Стійте! Це небезпечно!». Але мій голос потонув у вирі вогню.

Раптом якись вир підхоплює мене і мчить кудись. Відкриваю очі. Вже давно день. Я стою посеред вулиці. Повз мене, не бачачи мене, їдуть вантажівки, йде допомога до Чорнобиля, Прип’яті. А ось автобуси. Їх багато. Вони вивозять з міста людей. Плач і крики навкруги. Людей забирають відразу без речей і майна і везуть, везуть, везуть…

Як страшно дивитися на місто, яке ще вчора буяло в своїй красі, а сьогодні враз опустіло. Йду вулицями. Відчинені навстіж двері в будинки, залишені речі. На вулицях дитячі іграшки. Все здається нереальним. Неначе господарі вийшли з дому на мить і зараз всі повернуться. Але я розумію, що вони вже ніколи не повернуться до своїх домівок.

А ось і ліс. Я дивлюся на нього і відчуваю, як холоне від жаху все моє тіло. Віковічні стрункі сосни на моїх очах стають якимись страшними, зігнутими, рудими.

Я вже не витримую цього страхіття. Просинаюсь в своєму ліжку і відчуваю тремтіння в кожній клітинці свого тіла. Я розумію, що став свідком страшної трагедії.

Дивлюсь на монітор мобільного телефону. 26 квітня 1година 23 хвилини 43 секунди. Саме в цей час тридцять років тому в Чорнобилі сталася страхітлива аварія. Ця трагедія приголомшила весь світ. На всій планеті не було байдужих до цієї сумної події, вона схвилювала всіх, відгукнулась болем у серцях мільйонів.  

Відтоді минуло вже тридцять років. Але пам'ять про ту страшну ніч, яка розділила навпіл життя мільйонів наших співвітчизників, досі відгукується болем в серцях українців. Так та ніч розділила життя людей навпіл – до катастрофи та після неї.

Тепер мене вже не дивує мій сон. Ще вчора в школі ми багато говорили про ті страшні події. Я так перейнявся ними, що мимоволі у вісні став їх свідком.

Та що ж  це таке – Чорнобиль?

Це сотні тисяч домівок, полишених в межах 30-кілометрової зони “відчуження”. Це пусті подвір`я і повибивані шибки, до яких вже не повернеться життя. Кам`яні радіаційні джунглі на місці квітучих життєрадісних, молодих міст. Пустирі на полях, де ще недавно колосилося жито. Вічна тиша, вічний спокій, вічна радіація

Це обгорілі, обпалені радіацією тіла, які ще рухались, стогнали, коли їх доставили до спецлікарень. Це крики болю і стражданнь. Крики цих рештків людей, що ще вчора були молодими бадьорими хлопцями-пожежниками, повними сил і впевненості в перемозі над вогнем. Страшні, нелюдскі крики, що змушували тремтіти руки у найдосвідченіших лікарів. Лікарів, що боролись за життя, за життя, які вже не можна було врятувати. Життя, молоді життя, що мусили закінчитись в муках і болі.

Це десятки і сотні тисяч тих, чиє життя було спотворене радіацією. Це очі матері, що тримає на руках новонароджену дитину-інваліда. Це гіркі сльози, що вона не раз проллє вночі, проклинаючи той жахливий ранок, коли мирне небо розірвали спалахи над ЧАЕС...

Це сльози і горе матерів, чії діти не повернулися з цього пекла на землі. Їхня тужлива пісня над порожніми могилами. Та Чорнобильська Мадонна, що стоїть в кімнаті, поряд з, обрамленим в чорне, портретом сина, дочки, чоловіка, батька, жінки, дитини...

Це горе жінки, що не може без сліз сказати дітям: “Ваш батько загинув, як герой...”. Що їй, до тих високих слів, коли вона потребує його живим, потребує його підтримки, допомоги. Це діти, що назавжди залишились без батька. Це зруйновані сім`ї. Це вічний смуток, це вічний біль.

Ніхто і ніколи не повинен забути тієї страшної ночі, яка скалічила мільйони життів і перетворила на пустку таке мальовниче місто.