Рівненська обласна адміністрація проводить конкурс "Я - журналіст" до річниці створення Острозької академії. Моя учениця Валенко Ольга відправила свої роботи на розгляд журі цього конкурсу.

Одна з робіт учениці:

Цікаве – поряд

      Село! І серце одпочине.
                           Село на нашій Україні – 
                           неначе писанка, село.

                            Зеленим гаєм поросло…

Так мальовниче описував українське село Тарас Григорович Шевченко. Тому, хто жодного разу не бував у селі, байдуже якому, ці рядки можуть виявитися перебільшенням. Та тому, хто народився і виріс в селі вони дуже знайомі і близькі серцю.

Кожен із нас безмежно закоханий у велич і красу свого рідного села. Та навіть живучи тут, і знаючи кожен його куточок, ми можемо навіть не підозрювати про його глибоку вікову історію, про видатних людей, які жили тут колись, чи живуть і сьогодні. Про те, що якийсь великий митець також дуже полюбляв його.

Відвідуючи гурток «Історичне краєзнавство» і вивчаючи історію нашого району, я була дуже здивована, дізнавшись, що в невеличкому селі Олександрівка нашого району часто любив бувати великий композитор із світовим ім’ям  Петро Ілліч Чайковський (українець за походженням).

В ХІХ ст. це село носило іншу назву – Гранкіно. Поблизу його знаходився маєток Германа Карловича Конраді. Так вже склалося, що гувернером його глухонімого сина став Модест Ілліч Чайковський – рідний брат Петра Ілліча. Саме до нього на гостини часто приїздив брат-композитор. Перебуваючи в Гранкіно Петро Ілліч закохався в його безмежну красу, тишу і спокій. У листі брату Анатолію він пише: «Мне нравится Гранкино — очень привольно здесь, именно так, как я люблю: тихо, покойно… Гранкино, сверх ожиданий, мне очень понравилось… в саду очень чудесные места и густая берёзовая аллея. Я нисколько не удивлён, что Модя даёт ему предпочтение перед Каменкой».

Тут він не лише відпочивав, а й працював над такими творами: опера «Мазепа» (1881-1883), Третя сюїта(1884), Концертна фантазія для фортепіано з оркестром(1893), Шоста симфонія(1893), гармонізація народної пісні «То не ветер ветку клонит»(1893).

До сьогоднішнього дня жителі села бережуть пам'ять про часи перебування видатного композитора в їхньому селі.

В травні 1940 року зусиллями працівників місцевого колгоспу був встановлений невеликий обеліск, присвячений 100-річчю з дня народження митця, як знак пам’яті про перебування тут композитора. Після окупації району німцями пам’ятник зник.

Існує кілька версій про його зникнення. За однією – його розбили та скинули у річку Вошива, щоб він не дістався німцям. По іншій версії його скинули в річку цілим. По третій версії його знищили поліцаї. Місцеві жителі вважають, що він захований під сценою місцевого клубу. Та справжня доля пам’ятника до сьогодні не відома.

6 листопада 1993 року спільними зусиллями жителя Дніпропетровська Бориса Даниловича Кравченка та місцевих жителів було встановлено новий пам’ятник композитору, який до сьогоднішнього дня є окрасою села Олександрівка.

Ось така цікава історія невеличкого українського села, що на Харківщині.

Та не лише історією славні села нашої України. Багато прославлених людей виходили з сільських пенатів, багато їх і зараз живе у селах.

Наш Зачепилівський район дуже багатий на людей, які внесли свій вклад в майбутнє України. Пятеро жителів району було удостоєно звання Герой Радянського союзу за подвиги у Другій Світовій війні. Один із них, Василь Антонович Бурмака, народився селі Нове Мажарове  Зачепилівського району, що на Харківщині, де знаходиться моя школа. А ще, до сьогоднішнього дня проживає в цьому ж селі  Залужений учитель України – Пудло Валентина Олександрівна. І це лише зовсім маленький перелік видатних людей нашого краю.

Я дуже пишаюся тим, що ходжу до школи їхніми стежками. Що можу з гордістю сказати про те,  що ці видатні люди – мої земляки.  

Як бачимо, не лише красою природи славні наші українські села, а й історією та видатними людьми.

Тож любіть своє село, свою маленьку Батьківщину, і ніколи не соромтеся сказати про те, що ви народилися і виросли в селі. Кажіть про це гордо, з високо піднятою головою, так, як писав про це уродженець невеличкого села Моринці Тарас Григорович Шевченко.