Минає вже 71 - й рік  відтоді, як над Європою змовкли останні гармати і з її карти було стерто останню коричневу пляму. Багато що вже загубилося за імлою пережитого, назавжди осіло у не розсекречених документах, відходить у небуття з очевидцями та учасниками тих подій. Але всупереч невблаганним законам того часу людська пам'ять повинна берегти й нести далі велику правду про війну. Я також вирішив вкласти свій внесок у збереження пам’яті про Велику Вітчизняну війну. Багато цікаво і нового дізнався я про ті події.

Спогади Гришина Григорія Васильовича 1935 року народження.

Тоді мені було лише сім років. Я з батьками та сестрою жив тоді в місті Краматорську Донецької області. Якось батьки були на роботі, а ми з сестрою залишались вдома самі, коли налетіли німецькі літаки і почали бомбити населення.

Взимку 1943 року батьки були змушені переїхати з міста Краматорськ до села Багата Чернещина Сахновщинського району Харківської області. Чому саме туди? Тому що це батьківщина моєї мами і там в нас були рідні.

Як саме нам вдалося відтіля виїхати я не пам’ятаю. Але згадую, що їхали ми кіньми. Мама, батько, я і молодша сестра. Коли виїхали за місто, нас наздогнали на конях німці. Батьки дуже злякалися, але їхній командир  побачив нас із сестрою, дав нам цукерок і печива. Він пояснив, що в нього теж вдома двоє kinder. Німці забрали у нас коня, а нам дали сліпого і поїхали геть. Далі батьки вели коня за вуздечки, бо він не бачив куди йти, а ми з сестрою сиділи на бричці. Так ми доїхали до села Багате Дніпропетровської області. Надалі наше пересування припинилося, тому що скрізь йшли запеклі бої. Нас прийняла одна сім’я. У них ми прожили до весни, а навесні доїхали до Багатої Чернещини і вже залишилися там до сьогоднішніх днів.

Багато чого я не пам’ятаю. Та згадую, що коли німці відступали із села, за собою зірвали міст, що лежав через річку Багата. Вибух був дуже сильний. Від нього в нашій хаті повилітали рами із склом.

Ось такими подіями мені запам’яталася війна.        

Спогади Чернуської Віри Арсенівни 1929 року народження уродженця села Багата Чернещина.

Коли почалася війна, мені було дванадцять років. На той час я вже закінчила шостий клас. Школу закрили, а я пішла працювати на поле. Працювала біля машин, що возили зерно, складала з іншими дітьми в полі копи. Школа відновила роботу після війни. Тоді я й закінчила сьомий клас.

Німців у селі було не багато. У нас на квартирі жив німецький лікар. Він був добрим чоловіком і не ображав нас. В селі нікого не вбивали, а лише збирали продукти. Німці в селі не залишились. Вони пройшли селом, залишили тут старосту. Старосту призначили із місцевих. Із місцевих призначили і поліцаїв. І вже староста і поліцаї «керували» селом. В основному забирали продукти. На роботи до Німеччини також забирали людей, а чи повернувся хто не пам’ятаю. Прізвищ, тих кого забирали,  назвати теж не можу, бо не дуже до цього тоді дослухалася.

З нашої сім’ї на війні загинуло два моїх дядька. Батько – Черняк Арсен Сидорович, та брат – Черняк Олександр Арсенович 1925 р. н. теж воювали. Вони повернулися додому живими.

 Після визволення в селі всі будівлі залишилися цілі. Німці нічого не спалили. А більше я нічого не пам’ятаю. Давно вже те було.

Спогади Ярошенка Івана Афанасійовича 1934 року народження.

Коли почалася війна, мені було вісім років. Але всі ті події чудово пам’ятаю до сьогоднішнього дня.

В 1941 році односельчан забирали на війну. Я бачив як виряжали Штепенко Олексія. Мені дуже це запам’яталося. Тоді в його дворі зібралося багато людей. Майже все село прийшло. Він був таким високим, здоровим дядьком. А пізніше потрапив в полон і там і помер.

Забирали на війну двічі. Раз в 1941, а другий раз в 1943 році. В 1941 році на війну забрали: Кіріченка Конона Йосиповича, Чередниченка Данила (він перед війною був головою колгоспу), Штепенка Олексія, Дудку. Вони пішли першими. В цьому ж році забрали на війну  Сохаря Мишка, Зеніча Івана, Маслія Василя, двох Данілових (братів), Зеніча Павла, Стовбу Никонора, Кірічка Степана, Песиголовця Грицька. Багато з них додому не повернулось.

Був на війні й мій батько. Він із трактористами гнав скот за Волгу. Трактористи гнали трактори, а він – скот. Догнали до Дону, а там на них німці напали. Багато з них вернулись назад у село, а батько мій пішов на віну.

Захопивши село німці пішли далі. Оставили тут поліцаїв і коменданта - німця. Старостою назначили Кобця Антона з Багато Чернещини. Вони «працювали» при сільській раді в Багатій Чернещині.

Запам’ятав на все життя я поліцая Постольника Дмитра. Це він забрав у нас корову, ще як німці стояли. А в сорок третьому його забирали в Радянську армію. Так він прийшов до нас ввечері й каже матері: « Оксано, давай телицю. Красна Армія м’яса хоче!». А сестра моя Шура вискочила до нього й каже: «Ти корову забирав, казав, що німці м’яса хочуть, а тепер і телицю забираєш. Так тепер уже Красна Армія м’яса хоче. Батько наш теж в Красній Армії служить. Так де ж він є? Щоб тебе перша куля не минула!» Слова сестри збулися. Його забрали в армію і погнали на форсування Дніпра та там і втопився.

Крім Постольника на війну в сорок третьому забрали: Дранговського Альошку, Пузиря Мишка, Суходія Арсена, Гадяцького Семена, Чернуського Михайла, Поштового Гната. Останній при німцях також був поліцаєм.

В Німеччину на роботи також забирали. Забрали тоді Нюрку Ведмідь, Олександру Афанасіївну Зеніч, Омелька Дранговського, Стовбу Мишка Никаноровича, Песиголовця Мишка. Брали тільки тих, хто був 1925 року народження.

В селі великих боїв не було. Намагались визволити його ще в сорок другому, та німці відігнали наших і ті осіли на Донці. Потім визволили Барвенково і вже після цього, в сорок третьому, визволили наше село.

Вранці в село вступили війська Красної Армії. Німці знали, що наші вже звільнили село Ульянівку, що в Зачепилівському районі. А від нашого села до Ульянівки, якщо їхати степами, дуже близько. Тож німці почали тікати. З собою вони нічого не забирали. Відкривали ворота в дворах і заганяли в двори мшини навантажені всяким добром і залишали. Між Багатою Чернещиною і Малими Бучками був міст, він і зараз є тільки його заново побудували. В той час міст був дубовий. Так німці, відступаючи, його підірвали. Самі пеньки  залишилися. Коли зривали міст, наскочили наші солдати і під кавалеристом вбило коня. Німці ж почали тікати. Ті що на машині були втекли в Мажарове  Зачепилівського району. Це село зразу за нашим. Та не розрахували вони трошки. Асфальту тоді в селі не було і вони застрягли в солонці за тим двором де зараз Ірина Сергіївна живе. Вони потікали пішки, а всі речі залишили. Нашим дісталась машина, папери і навіть чоботи. Ми тоді таких чобіт ще не бачили. Чоботи були кирзові гарні. Пам’ятаю, один чобіт знайшов Нещита, а другий Кірочок. А двоє німців втекли в ліс їх на другий день там і впіймали і привезли в село. Їх допитували радянські офіцери. Я стояв близько до них і бачив їх. Один німець був низький і товстий. Він весь час мовчав. Другий високий потроху відповідав. Тоді командир сказав, щоб їх везли в Ульянівку в штаб. Він сказав: «Там заговорять!».

На День Перемоги в сорок п’ятому році получили на батька похоронку. Тоді грязно було. Мотузов, із району, їхав по селу кобилою і оголошував, що сьогодні відзначаємо День Перемоги.  А ми з сестрою сидимо під хатою й плачемо, бо на батька похоронку получили. А батько наш в сорок шостому повернувся додому. Просто його дуже поранило і він лежав в госпіталі в Тамбові.

Оце такими подіями я й запам’ятав ту війну.